Понад півроку пекла на Сході, більш як сім місяців у госпіталях та лікарнях і нарешті… він вдома! До команди «Черкасиводоканалу» повернувся наш захисник – Станіслав Завертайло! І не один, а ще й з нагородами! Пишаємося нашим героєм! Про те, які труднощі спіткали Станіслава Васильовича під час служби, лікування та реабілітації, яку нову роботу він виконує нині на нашому підприємстві – він розповів у рубриці «Обличчя водоканалу».
«Із машиніста – в стрільці»
«До ЗСУ я працював на водоканалі машиністом насосних установок. До речі, мій батько теж працював тут – понад 40 років. Він змалечку прищепив мені любов до цієї справи. Роботу свою дуже любив, бо вона приносить користь людям, всьому місту. З початком війни, я пішов спочатку до тероборони мого села. Офіційно ж служити почав десь близько року тому. До речі, мій старший син теж за мною пішов у ЗСУ, бо не може мовчки дивитися, як вороги намагаються знищити Україну. Я потрапив у стрілецький батальйон. І більша частина моєї служби пройшла на Донеччині.
Спочатку були кілька місяців під Бахмутом. Там були постійні обстріли. Нас навіть хлопці не могли змінити на позиціях, бо постійно стріляли. Доводилося добиратися просто повзком. Так, пам’ятаю випадок, коли подолати дистанцію у 30 метрів, хлопці, що прийшли нам на заміну, не могли – аж 6 годин.
Далі був в районі Соледара. Це були ще більш запеклі бої. Так, аби захопити, тобто повернути сто метрів нашої рідної української землі, доводилося боротися близько тижня» – згадує пан Станіслав.
«Зупинили наступ, ледь не втративши життя»
«Потім я потрапив до лікарні, бо отримав серйозне поранення. Нас було тоді 5 на позиції. 2 хлопців – в «землянці». Орки почали обстрілювати, я стояв в окопі, був сильний годинний обстріл, я стріляв з автоматів просто без перестану. Я розумів, що якщо зупинюсь, аби хоч 30 секунд відпочити, можуть загинути мої побратими. Ми мали зупинити той наступ. І ми його зупинили! Аж раптом сильний вибух… В мене вирвало суглоб і плечову кістку, хлопців оглушило. Поки прийшли в себе, почали один одного перев’язувати, рука просто висіла, як нежива, ще ногу сильно мені травмувало. В цей час ще над нами ще й «дрон» летів над, намагалися «добити»…
Біль я не відчував, напевне був больовий шок. Ми півтора кілометра виходили під обстрілами поранені, пішки, потім ще кілометр мене несли хлопці… Далі приїхала машина «на евакуацію», повезли в Краматорськ в лікарню. Потім були 7 місяців лікарень – Ізюм, Харків, Київ, Біла Церква… Тривала реабілітація в Литві. І таке пекло пройшли майже всі мої побратими. Нас із 40 людей – в живих залишилося 8 (всі вони отримали поранені). Було неймовірно тяжко, коли мені вручали нагороду від Міністерства Оборони України «За поранення», бачити рідних тих хлопців, яких нагороджували посмертно… Низький Вам уклін, побратими… Щирі співчуття родинам.
«Підтримка водоканалу – неймовірна!»
«Після тривалого лікування та реабілітації я повернувся до водоканалу, але поки працювати на посаді машиніста не можу, адже рука ще потребує лікування. Зараз я працюю сторожем на складі запчастин водоканалу. Робота подобається. Але найбільше я радий, що я знову в своїй рідній команді. Це просто неймовірна сила! Хочу подякувати всім колегам, які допомагали мені – і морально, і матеріально, і теплим словом, і гумором. Я дуже вдячний за таку потужну підтримку! У планах далі – операція, потрібно встановити протез плечового суглобу і розробляти руку. Але головне – я вдома! Я зі своїми колегами, рідними! Я неймовірно радий цьому!» – наголошує Станіслав Васильович.
Залиште свій відгук
Хочете долучитися до обговорення?Спробуйте!